Ти близько.
Як повітря...
На відстані одного подиху -
лише вдихнути...
Чому ж я шукаю Тебе
десь
там
?
Шукаю то з мапою,
то навпомацки.
Болить спина, натомлені ноги...
Блукаю лісами-полями, далекими світами.
Аж поки загублю стежку додому.
Знаходжу, вертаюсь.
Щоб завтра знову вирушити на пошуки
Тебе.
А Ти все так само близько -
на відстані одного подиху.
Йдеш зі мною в мою мандрівку
у світи далекі...
Наглянути, аби дитя не загубилося.
Колись я таки допетраю,
що Ти — на відстані подиху.
Ближчий, аніж одежа.
І ми будемо сміятися,
що я так довго не могла докумекати
таку очевидність:
Ти близько — на відстані подиху.
І я сміятимусь голосніше за Тебе...
а потім спитаю:
“Навіщо Ти ходив зі мною
у темні ліси
у широкі поля
у високі гори
?
Навіщо дозволив мені блукати
сотнею стежок,
якщо був лиш на відстані подиху?
А Ти усміхнешся у вуса і мовиш:
“Дитино, ти ніколи не побачила б,
як цвітуть серед луки стокротки,
коли б не ходила шукати Мене у далекі світи...”
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
О, небо – щедрое моё - Людмила Солма *)Примечание/дополнение:
После довольно затяжной и изнуряющей "всё и вся" - жары... внезапно начавшийся дождь - был в освежающую радость... но, он быстро перешел в ураганность грозы и тогда стало ропотно - не "по себе"... старые деревья ломались с треском... некоторые - более крепкие выворачивались даже с корнями... то там то тут - громы и молнии угрожающе сотрясали окрестности... и что самое уж печально-страшное, прямым попаданием молнии - в один миг сгорел старый домик постройки 50-х годов... благо никто не пострадал физически - хозяева в это время отсутствовали.
фотоиллюстрация из Интернета с Яndex.фотки, автор: lar5502
